Той, хто пише, - дихає собою
Перед тим, як читати друкопис прозових творів Олекси Мельника, неминуче збагнув таку посутню річ. Проекція роздумів снувалася до площини образу автора якщо не природного, то бодай фотографічного. альфи до омеги чтива, якого підготував не на одну космацьку тайстру,- дистанція доволі довжелезна. Як бути? Змиритися! – читати! Як читальник автор передмови.
Пише посередній, за віком, прозаїк багато, вдумливо, розважливо. Схоже, щось магнетичне магічне, коли старається дотримуватися відповідальності перед словом, послідовністю письма та іншими першорядними чинниками, без яких праця літописця немислима. Дозволю собі зробити інтонаційний наголос – штрих саме на цьому – У часи модернізаційних процесів письменник ручкою не прозирається у наші дні. Але – це справді стосується подвижницької тяги чи тяжіння до найголовнішого, що сенсом відображення через зображувальні засоби, яким, іншим, й література.
Нехай автор вправляється на клавіатурі – здобуткові, до якого класики жодним чином не проявляють найменшої лояльності, навіть більше, якщо хочете, - опір. Роки, звичка... Однак не в цім. Мова ж про красне письменство.
Пошуки нових форм, зідеалізованих модерністськими підходами як для третього тисячоліття, для Олекси Мельника не головне. Здається, знає своє, оскільки власну точку зору: факти, крім того, що уперта, - це опертя, своєрідний бетон, мають служити авторові у процесі творення прозових творів. Нині нео звинувачують традиціоналізм, але ж це заманлива мінливість запобігання перед модою. Високий дух традиції – безперервний нетлінний зв’язок літератури у поколіннях чи навпаки – поколінь у літературі. Приклад? Будь - ласка! Скільки уже фрескам Київської Русі? А яка первозданна краса! Правда, через наші колотнечі, негоди незгоди у наскрізь наелектризованому суспільстві через забазарений політикум витвори митців-попередників дещо тьмяніють од нашої нав’язливості, яка виступає – апокаліптично! – у ролі зла. Невже це той випадок, коли ще до нас говорили: світ – театр, а люди – артисти.
Здається, це про нього, Олексу Мельника, свого часу мовив Михайло Слабошпицький. Приблизно так: говорячи про щось, ми значною мірою говоримо про себе, аніж про те, про що говоримо.
Одразу ж, уважно прочитавши низку малого літературного жанру, відчув, що позбуваюся того, що доконечно праглося напередодні чтива: якщо не бачити автора в обличчя, то хоча б – фотообраз. Цю потребу заступили образи героїв – чи ба! – героя. Деякі речі, здається, це – переважно автобіографічні. А вони - зримі штрихи до портрета.
Людина з пером – дотримується саме цього несхибного непогрішимого постулату – виразне відчуття чогось таного, що до свого серця не беруть. як добре, що він, Олекса Мельник, за фахом журналіст, підтримує літературний зв’язок поколінь, аби не згибіло ремесло, що витворене минулими попередниками.
Автор що сказати у збаналізованому де чи не ми мовимо усюди скрізь устами анекдотів, примхи що непомірна трудна. Напевно, канули у Лету нам часи премудрих притч.
Тому й пише Олекса Мельник. Пише буквально про все. чи не все подобається як для читацької душі, чи все сприймається? Рівнозначно – трішки Але це не привід дання оцінки. навіть не один-єдиний мінус. У чому річ? твір, у якому йдеться про копирсання – аж перенасичене – у нутрощах. Видається – поготів – дещо нудним як для читача-“традиційника”. Оцю похибку – а може й – посередні за віком читачі, можливо, сприйматимуть за належне. Хоча мовлять, що часів Нерона не змінилося нічого. Якщо затримати пильну увагу на цьому, за потрібне скажу й таке: цей нюанс галузі фантастики. Тобто йдеться про бачення автора на перспективу. Однак ося кухня нутрощами викликає мимовільний спротив. Як читачеві не хотілося б бути зачохленим у спорадичного негативу.
Все інше читається. досить таки захопливо. Автор знає тему, життя своїх героїв, словесний ряд не до якихось проблемних непорозумінь. Автор виношує слово – тоді пише. Чи – друкує. Простежується характерна особливість цього. Зрештою, так бути. Мовлено ж: це – людина з пером! Чи з винаходом угорського Ласло.
То як же з образом? Літературні бачив. ще обличчя автора. Дай, Боже, стріти за столом презентації. Тоді – у багатовимірному симбіозі образів – автора обкладинки книги, од якої війне висококонцентрованим фіміамом друкарської фарби.
справді! Той, хто пише, - дихає собою. А подих – тіло не чужорідне.
Пише посередній, за віком, прозаїк багато, вдумливо, розважливо. Схоже, щось магнетичне магічне, коли старається дотримуватися відповідальності перед словом, послідовністю письма та іншими першорядними чинниками, без яких праця літописця немислима. Дозволю собі зробити інтонаційний наголос – штрих саме на цьому – У часи модернізаційних процесів письменник ручкою не прозирається у наші дні. Але – це справді стосується подвижницької тяги чи тяжіння до найголовнішого, що сенсом відображення через зображувальні засоби, яким, іншим, й література.
Нехай автор вправляється на клавіатурі – здобуткові, до якого класики жодним чином не проявляють найменшої лояльності, навіть більше, якщо хочете, - опір. Роки, звичка... Однак не в цім. Мова ж про красне письменство.
Пошуки нових форм, зідеалізованих модерністськими підходами як для третього тисячоліття, для Олекси Мельника не головне. Здається, знає своє, оскільки власну точку зору: факти, крім того, що уперта, - це опертя, своєрідний бетон, мають служити авторові у процесі творення прозових творів. Нині нео звинувачують традиціоналізм, але ж це заманлива мінливість запобігання перед модою. Високий дух традиції – безперервний нетлінний зв’язок літератури у поколіннях чи навпаки – поколінь у літературі. Приклад? Будь - ласка! Скільки уже фрескам Київської Русі? А яка первозданна краса! Правда, через наші колотнечі, негоди незгоди у наскрізь наелектризованому суспільстві через забазарений політикум витвори митців-попередників дещо тьмяніють од нашої нав’язливості, яка виступає – апокаліптично! – у ролі зла. Невже це той випадок, коли ще до нас говорили: світ – театр, а люди – артисти.
Здається, це про нього, Олексу Мельника, свого часу мовив Михайло Слабошпицький. Приблизно так: говорячи про щось, ми значною мірою говоримо про себе, аніж про те, про що говоримо.
Одразу ж, уважно прочитавши низку малого літературного жанру, відчув, що позбуваюся того, що доконечно праглося напередодні чтива: якщо не бачити автора в обличчя, то хоча б – фотообраз. Цю потребу заступили образи героїв – чи ба! – героя. Деякі речі, здається, це – переважно автобіографічні. А вони - зримі штрихи до портрета.
Людина з пером – дотримується саме цього несхибного непогрішимого постулату – виразне відчуття чогось таного, що до свого серця не беруть. як добре, що він, Олекса Мельник, за фахом журналіст, підтримує літературний зв’язок поколінь, аби не згибіло ремесло, що витворене минулими попередниками.
Автор що сказати у збаналізованому де чи не ми мовимо усюди скрізь устами анекдотів, примхи що непомірна трудна. Напевно, канули у Лету нам часи премудрих притч.
Тому й пише Олекса Мельник. Пише буквально про все. чи не все подобається як для читацької душі, чи все сприймається? Рівнозначно – трішки Але це не привід дання оцінки. навіть не один-єдиний мінус. У чому річ? твір, у якому йдеться про копирсання – аж перенасичене – у нутрощах. Видається – поготів – дещо нудним як для читача-“традиційника”. Оцю похибку – а може й – посередні за віком читачі, можливо, сприйматимуть за належне. Хоча мовлять, що часів Нерона не змінилося нічого. Якщо затримати пильну увагу на цьому, за потрібне скажу й таке: цей нюанс галузі фантастики. Тобто йдеться про бачення автора на перспективу. Однак ося кухня нутрощами викликає мимовільний спротив. Як читачеві не хотілося б бути зачохленим у спорадичного негативу.
Все інше читається. досить таки захопливо. Автор знає тему, життя своїх героїв, словесний ряд не до якихось проблемних непорозумінь. Автор виношує слово – тоді пише. Чи – друкує. Простежується характерна особливість цього. Зрештою, так бути. Мовлено ж: це – людина з пером! Чи з винаходом угорського Ласло.
То як же з образом? Літературні бачив. ще обличчя автора. Дай, Боже, стріти за столом презентації. Тоді – у багатовимірному симбіозі образів – автора обкладинки книги, од якої війне висококонцентрованим фіміамом друкарської фарби.
справді! Той, хто пише, - дихає собою. А подих – тіло не чужорідне.
Василь Джуран, член Національної спілки журналістів України
