Туп-тупу-туп, туп-тупу-туп – виспівували копита Дідька, а разом з тим тріпотіло моє серце. Ще ніколи так не хотілося жити, як зараз, на цих горбах, далеко від дому. Неси-неси мене, мій красний конику, геть від звитяги і слави, на зустріч вічній ганьбі і занапащеній душі. Прощавайте зраджені побратими, сьогодні я не стану пліч-о-пліч із вами до пекельної рубанки з ворогом нашого народу.

(Уривок із роману під робочою назвою "Зозуля накувала")
Того дня з-поміж низки безлічі подій не було важливішої за ту, про яку йтиметься. Зореслав тішився від думки, що вони разом із батьком Добролюбом полювали на зайців у лісі недалеко від селища. Нещодавно хлопчикові сповнилося рівно десять літ і тепер у нього був власний лук, сагайдак і стріли, які йому більше ніхто не боронив стругати. Він радів, що батько взяв його на полювання не дарма, адже одне із п'яти впольованих нині звірят було вбите його стрілою. Пишався собою, як ніколи, а батько пишався сином ще більше. Удвох вони простували звіриними стежками і Добролюб учив сина йти безшумно, щоб не лякати дичину, а підкрастися якомога ближче. Сам ліс, здається, сприяв Зореславові. Нещодавно пройшов дощ і під ноги не траплялося сухе тріскотливе галуззя, а також на м'якій від вологи землі було добре видно сліди усіх, хто тут проходив. Тоді Зореслав вперше й почув дивний ритмічний лемент: “ку-ку”.

Я перебував у невизначеності, стоячи на порозі вже так довго, що й не пам’ятав, виходжу, чи заходжу в приміщення. Одна нога на килимі редакції, інша – на сходах під її дверима. Редактор не вгамовувався і продовжував свою нескінченну настанову, перераховуючи всі можливі напрямки спрямування інтерв’ю і способи виходу на потрібну відповідь. До цього завдання мене готували, мов космонавта до виходу у відкритий космос. Дитячі забави скінчилися. Я повинен взяти це інтерв’ю і тоді можна буде забути про рідну районку, мене чекатиме столиця із її сенсаціями і скандалами. Та й районка отримає неабияку вигоду від моєї роботи.

Я народилася тоді, коли вони сказали СЛОВО. Я ожила тоді, коли мого тіла торкнулася ЙОГО рука…
Я народився в шістдесят шостому і жив безтурботно, поки в моєму житті не з’явилась вона…
Місце, де я існувала було заповнене схожими на мене. Тільки я була першою і тому змогла оселитися в центрі острова. Звідти я могла бачити увесь свій світ. Суші було дуже мало і вся вона розрізалася безліччю річок, таких, як і я. Всі ми неслися в океан, щоб там піднятися у небо і повернутися в себе. Дуже скоро в наш світ почали приходити такі, як ВІН. Частіше всього вони падали десь в океані, далеко від нашого великого острову. Кожен із них брав частинку нашого світу з собою і зникав, щоб у себе вдома написати кілька рядків, чи нот...